— Що сталося з хлібом? — я дивилася на тільки що спечені буханці, які ще зберігали аромат свіжої випічки, але відчувала, як сльози підступають до очей. Вони виглядали обідраними, з обламаними краями, і на трьох буханках майже не залишилося золотистої скоринки.
Це вже було занадто. Я сказала синові, щоб приїжджав без дружини, а її з дітьми я більше не готова приймати у себе.
Мій син одружився з жінкою, у якої є двоє дітей, 7 і 8 років. І не подумайте, що я не хочу їх бачити, але після їхніх вихідних я просто втомлююся. Вони знову приїхали, і мені важко впоратися з таким шумом і метушнею.
Вони таке витворяють, що просто не віриться. Минулого разу влаштували подушкову бійку, і в домі був справжній хаос. Вся хата була в пір’ї, бо подушки у мене пухові. Невістка тільки посміялась і каже: “Та це ж діти, Віра Федорівна”.
Після цього візиту я вже не витримала і сказала синові, що більше не хочу, аби вони приходили. За столом їхня поведінка була неприємною: з’їли всю шкірочку на запечених стегенцях і порвали мені нові штори у вітальні.
Коли я зрозуміла, що хліба не вистачає, а чоловіку треба було на роботу наступного дня, ми відправили їх у магазин. У нас з місцевої пекарні доставляють дуже смачний і свіжий хліб.
Коли ж я побачила цей хліб, принесений ними — весь обгрижений і обламаний, — моє терпіння просто лопнуло.
— Що ж сталося з хлібом? — знову запитала я, повертаючись до невістки.
Анна почала пояснювати:
— Вибачте, Віра Федорівна, це вони трохи відкусили дорогою, — сказала Анна.
Я поглянула на неї, наче переді мною сиділа не доросла жінка, а ще одна дитина з її числа.
— Скуштували? — повторила я, відчуваючи, як гнів закипає всередині. — Що ти маєш на увазі під “скуштували”? Ніхто їх не годує?
Анна засміялася, але її сміх здавався мені зневажливим.
— Ну, це ж діти, у них завжди апетит до всього нового, — сказала вона, не зважаючи на мій настрій.
Я рішуче поставила хліб на стіл.
— Ні, Анно, це не апетит. Це просто неповага. Я готую для всіх, вкладаю сили, а у відповідь отримую розірвані штори, пір’я по всій хаті і… — я вказала на хліб. — Ось це.
Сергій, мій чоловік, який увесб цей час тихо сидів у кутку і уважно слухав, без слова встав і, бурмочучи щось, пішов в іншу кімнату.
— Я не хочу це чути.
Поки я стояла, діти, наче нічого не сталося, спокійно сиділи на дивані і гралися обгортками від цукерок. Вони навіть не поглянули в мій бік. Я відчула, як мене охоплює відчуття повної зневаги.
— Анно, — продовжила я, намагаючись тримати себе в руках. — Я більше не можу це витримувати. Якщо ваші діти не можуть вести себе належно, можливо, вам краще більше не приїжджати сюди.
Анна замовкла на мить. Її обличчя стало без емоцій, наче вона не могла повірити в мої слова. Потім, зібравшись, вона відповіла:
— Як скажете, Віра Федорівна. Якщо це принесе вам спокій, ми більше не будемо вас турбувати.
Вона встала, покликала дітей і, навіть не озираючись, вийшла з дому, не сказавши ані слова на прощання.
Як тільки двері зачинилися, Сергій вийшов зі своєї кімнати і тихо подивився на мене.
— Тепер ти задоволена?
Я просто мовчки опустила голову. Не було ані злості, ані полегшення — тільки порожнеча. І я розуміла, що з сином Сашком нам треба серйозно поговорити.