Поки мій єдиний син Петро гарує на чужині, заробляючи гроші для сім’ї, невістка Олена живе, як королева. Все, він пересилає, витрачає так, наче ті кошти ростуть на деревах. І скільки не намагалася їй натякнути чи сказати прямо – усе марно.
– Ларисо Петрівно, це наші з Петьою гроші, і знаю, на що їх витрачати! – заявляла вона з упертістю.
Ще до війни Петро і Олена купили квартиру в новобудові. Ремонт там був звичайний, але акуратний. Мені кухня одразу припала до душі: нейтральні кольори, мінімалізм, усе, як я люблю.
Проте Олена одразу заявила:
– Цей ремонт виглядає старомодно. Треба все переробити. Через це Петро поїхав на заробітки до Чехії. Уже майже 3 роки він працює не покладаючи рук, аби забезпечити дружину і дати змогу зробити ремонт за її вподобанням.
Але де там! Олена витрачає ті гроші на себе. Ледь тільки Петро перекидає суму – вже сидить у салоні краси. А потім – зустрічі з подругами, ресторани, поїздки. І нещодавно ще похвалилася, що їздила в Буковель кататися на лижах.
А що ж ремонт? За роки у квартирі змінили тільки ліжко, з’явився телевізор і кілька картин. Зате в Олени тепер є сумочка за кілька тисяч гривень, шуби та всякого барахла… І все це не за її гроші.
– Олено, доню, ти хоч раз подумала, як Петру там важко?
– Він чоловік, повинен забезпечувати родину. Чи я його повинна жаліти, як того тюхтія?
Але кульмінація такого транжирства настала на мій день народження.
Тиждень тому мені виповнилося 55 років, і вирішила запросити сестру, друзів і, звісно, Олену. Приготувала все, як годиться: салати, запечену рибу, навіть спекла торт. Коли гості почали дарувати подарунки, Олена принесла люстру:
– Це для вашої вітальні, Ларисо Петрівно. Подивіться, яка гарна!
– Дякую, доню, – сказала я, хоч трохи здивувалася.
Ну хіба люстра то подарунок на ювілей? Краще б зателефонувала та прямо запитала, що купити. Або ж каструлі взяла чи сертифікат в магазин.
Після свята сестра допомагала прибирати, якраз розбирала пакунки і тоді мене ошелешила:
– Ларисо, ти що, не впізнала цю люстру? Це ж стара з кухні Олени й Петра! Я бачила ще на новосіллі.
Не могла повірити. Передарувати стару річ на день народження… У мене від цього просто не було слів. Чесно кажучи, хотіла плакати. Стільки років старалася, допомагала, підтримувала, а в результаті отримала таке ставлення.
Коли Олена з’явилася в кухні, я не стрималася:
– Доню, ти справді вирішила подарувати мені те, що вже відслужило своє у вашій квартирі? Хіба так ставляться до рідних?
– Ларисо Петрівно, це ж гарна люстра. Що тут такого?
– Гарна? Але це не подарунок, це просто… жадібність! Петро там працює, гроші вам пересилає, а ти навіть на нормальний подарунок зекономила?
Олена намагалася щось заперечити, але вже не слухала. Дивлячись на неї, я лише подумала: чи зрозуміє Петро, на кого він витрачає своє життя? Чи повернеться додому вчасно, поки ще є шанс усе виправити?