Мене звати Оксана, і я хочу розповісти вам історію, яка стала найгіршим розчаруванням у моєму житті.
Моя мама, Валентина, довго боролася з раком. Виявили його на пізній стадії, і хоча вона трималася героїчно, хвороба була сильнішою. Я робила все, що могла: брала відпустку, ночувала в лікарні, підтримувала її, але її здоров’я погіршувалося з кожним днем.
Хоча раніше я не була сильно релігійною, тоді щоранку і щоночі я молилася. Я заходила до церкви, просила Бога лише про одне — щоб мама одужала. Але дива не сталося.
Її смерть залишила порожнечу в моєму серці. Я не могла зрозуміти, як жити далі. Відчуття, ніби весь світ розвалився, не відпускало мене.
Тато здався спокійним, навіть холодним. Він завжди був стриманим, але тепер його байдужість шокувала. Навіть на похоронах він не плакав. Вони прожили разом 25 років, і жодної сльози…
Після цього тато віддалився від мене. Він не згадував маму, не говорив про неї. Всі спільні фотографії зникли, залишились тільки ті, де були ми з ним удвох. Одяг і взуття мами він просто зібрав у пакети і вивіз до гаража. Планував продати все, але я не дозволила. Це ж пам’ять.
– Тату просто стресує, він же чоловік, не може сидіти і плакати. Йому стане краще, не переживай так! – заспокоювала мене подруга.
Я намагалася зрозуміти, що відбувається. Спочатку думала, що тато просто не може пережити втрату, але незабаром зрозуміла, що це щось інше.
Одного дня, повернувшись додому раніше, я застала тата з жінкою, яка виглядала дуже дивно. Вона була молода, вульгарно вдягнена, із яскравим макіяжем — навіть не старша за мене.
– Тату, що це таке?
– Оксано, це Світлана. Ми давно знайомі. Хотів тобі про неї розповісти.
– Розповісти? Це моя ровесниця! І це з нею ти проводив час, поки мама хворіла?!
Світлана тільки посміхнулася, якось насмішливо. І в той момент я зрозуміла все: саме тому тато став таким відлюдкуватим.
– Ти розумієш, як це огидно? Мама ще навіть не похована, а ти вже знайшов заміну! Що ти в ній знайшов? Тобі ж тільки квартира потрібна!
– Перестань, – відповів тато. – Ти перебільшуєш. Мені хочеться бути щасливим, життя продовжується.
– Щасливим? Ти зрадив маму! Зрадив нас усіх! І ти думаєш, я сприйму це нормально?
– Оксано, ти не розумієш, що таке самотність у моєму віці.
– Самотність? Ти називаєш це самотністю? Місяць, всього місяць, щоб забути маму й привезти в наш дім… ось це?
Більше я не могла залишатися з ним. Я зібрала речі й пішла. Тато дзвонив, намагався пояснити, але я не могла більше його слухати.
“Як він міг?” – це питання залишалося у моїй голові день за днем. Біль від втрати мами змінилася гіркотою розчарування в татові. Він зробив свій вибір, але мені боляче, що цей вибір був не на користь нашій родині.