Нашому синові чотири роки, а ми ще жодного разу його не залишали більш як на годину. А все через тещу. Так склалося, що моя мама за кордоном, вона вже багато років в Італії і дуже нам допомагає. Постійно продукти висилає і смаколики різні, та й грошима допомагає. Утім часом мені кортить, аби вона все покинула, повернулась і просто була поруч. А все тому, що нам дуже бракує підтримки.
І уявіть, що теща живе зовсім не далеко, десять хвилин пішки. Вона часто приходить в гості, сидить п’є чай, говорить з дружиною. А от з онуком сидіти великого бажання не має. Щойно ми просимо – каже, що погано почувається. Всього кілька разів ми з дружиною хотіли піти в кіно чи в ресторан, та не минало й години, коли свекруха починала нам дзвонити й скаржитись:
– Повертайтеся, бо малий плаче! Я вже не витримую!
І так було завжди. При цьому Лариса Василівна увесь час просила, аби ми їй допомагали. Раз на місяць дружина йшла робити в неї порядки, я ремонтував усе, що треба, ще й возив її всюди, наче таксист.
Та цьогоріч з Данії приїхала моя сестра. Вона вирішила зробити для всіх близьких і друзів сюрприз і винайняла будиночок в Карпатах на вихідні, просто поруч із гірськолижним курортом. Ви не уявляєте, як дружина зраділа запрошенню. Та ніхто, окрім нас, дітей із собою не брав. Тож ми також вирішили залишити малого. Врешті дуже хотілося розвіятися.
Теща відразу ж погодилась посидіти з малим. Хоча і попросила, аби їй чимало продуктів закупили.
– В мене їсти нічого, а дитину ж треба годувати. Ось тобі список! – сказала вона мені.
І понаписувала там такого, можна місяць їсти. Але я не сперечався, головне, щоб з сином все добре було. Тож ми виїхали, дорога зовсім не близька – 3-4 години. Дісталися готелю лише в обід. Та щойно оселилися подзвонила Лариса Василівна.
– Терміново їдьте назад!
– Що сталося? Як?
– Щось малому зле, скаржиться на живіт! Там, мабуть, апендикс! Я боюсь сама з ним залишатись, в мене вже тиск скочив.
Звісно ми злякалися й приїхали. Та коли увійшли – син спокійно собі спав, ані температури, ані болю. Вочевидь, просто якась дрібниця. Утім, їхати назад сенсу й бажання вже ми не мали. Та залишити все, як є я вже не міг. Коли ми зібрали сина вирішив розібратися з тещею.
– Зберіть, будь ласка, всі продукти, котрі я вам купив!
– Як?
– Так! Вам тепер дитину годувати не треба!
Вона дивилась розгублено.
– Але я варила вівсянку йому в обід.
– От її собі й залишите. А решту – пакуйте!
Страшенно ображена вона спакувала продукти. І зі скривленим обличчям винесла нам торбу. Згодом розповіла дружині, який я поганий. Але мені насправді байдуже. Ба більше, коханій я сказав, що відтепер її мама від мене допомоги не дочекається. Хіба ж я не правий? Як би ви вчинили на моєму місці?