Я живу зі слабким чоловіком. Ні, Діма не хворий, не худорлявий. Навпаки, він двічі на тиждень ходить у спортивний зал, щоранку бігає на стадіоні, купив додому важкі гантелі. Має кубики пресу та великі м’язи на руках, може підняти мене одною лівою.
Мова не про фізичку силу. Він слабкий духом.
А все почалося, певно, рік тому. Мене скоротили на роботі через карантин, позбавили премії. Ще й мама захворіла. Здавалося, що я впала у справжню депресію, хоча колись вважала, що це звичайна вигадка. Не хотіла нічого їсти чи пити, не виходила на вулицю.
– Ну що ти ниєш? Проблеми є у кожного. Думаєш, що у мене все так добре на роботі? Ні, але я мовчу. Годі соплі тут розводити, – дорікав Діма, коли я звернулася до нього за допомогою.
Я думала, що почую теплі слова кохання, підтримку. А що отримала натомість? Не бачила іншого виходу, як знайти додатковий підробіток – зараз працюю репетитором з математики. Ну хоча б якісь гроші можу відкласти на оплату комунальних або ж купити продукти.
Але як то кажуть – біда не приходить сама. Фінансова діра мала багато негативних наслідків. От гуляємо ми з Дімкою по ТРЦ, бачу у сусідньому магазині гарні чобітки. Зайшли поміряли
– Вони якраз на знижці, – 30% , – каже консультант.
– То яка ціна виходить? – запитує прискіпливо чоловік.
– 1 200 гривень. Це нова модель, на весняний сезон. Зручна підкладка, каблучок.
– Ні, дорого, йдемо геть, – і сам відніс черевики на вітрину.
Я мовчки взула старі кросівки. Було соромно навіть дивитися продавцеві в очі. Дівчина подумала, що ми якісь бідняки.
Або ж тиждень тому у мене закінчився шампунь для волосся. Попросила чоловіка купити, сказала фірму та навіть сфотографувала банку. От він прийшов, витягає з пакета…дешевий шампунь, який зазвичай лежить на нижніх полицях магазину.
– Діма, це що? Я ж просила купити іншу фірму.
– А ти ціну бачила? Майже 300 гривень!
– Ну так, це спеціальний шампунь для мого типу волосся.
– Нічого не станеться, якщо ти цим помиєш!
– А маска де? Бальзам?
– Обійдешся, я не хочу витрачати гроші на такі дурниці!
Тоді я зрозуміла, що мій Діма – справжній слабак. Адже замість того, щоб разом боротися з проблемою, він вирішив все скинути на мене. Моя хата з краю, нічого не знаю!
І я не маю жодного права скаржитися, бо тоді полетять звинувачення у стилі “годі нити, дістала, сама винна, а кому зараз не легко, не драматизуй!”. Діма думає, що мені просто вдома нудно та я хочу так йому мізки поклювати.
Але хіба він забув, як давав присягу перед Богом бути разом у горі та радості? Здається, що ще трішки – і наш шлюб розвалиться, як крихкий замок з піску.
Як б ви могли вирішити таку проблему?