Мирося — моя найкраща подруга з дитинства. Все почалося з того, що ми сиділи за однією партою, потім разом вступили в інститут, а в один рік навіть святкували свої весілля. Тепер ми маємо донечок, і коли ми обговорювали це, раніше могли лише мріяти про таке. Оскільки ми обидві не з багатих родин, то завжди намагалися підтримувати одна одну: ділилися продуктами, одягом для малечі, допомагали доглядати за дітьми, коли це було необхідно. Моя родина допомагала Миросі, а вона мені, і так ми одна одну підкріплювали.
Однак життя Миросі змінилося. Її чоловік залишив її, і вона одна виховувала доньку, при цьому ще й мама захворіла. Вдома у неї була невелика господарка, за якою потрібно було постійно доглядати. Всі ці обов’язки поєднувалися з роботою та навчанням, і в результаті подруга практично забула, що таке відпочинок. Я завжди співчувала їй, намагалася допомогти, скільки могла, але на собі теж мала чимало турбот.
У мене, на щастя, особисте життя складалося доволі гарно: донька була слухняною, навчання не вимагало надмірних зусиль, а батьки здорові. Кілька років потому, коли Миросина донька закінчувала школу, ситуація стала ще складнішою. Їй були потрібні кошти, щоб забезпечити дитині гарну освіту, тому Миросі запропонували поїхати на заробітки за кордон. Проте питання було в тому, хто ж залишиться з її мамою, адже іншої допомоги вона не мала.
Одного дня подруга зателефонувала і попросила мене допомогти:
– Анно, я хочу поїхати за кордон, але мені потрібно, щоб ти доглядала за моєю мамою. Ти б могла хоча б тричі на тиждень приносити їй їжу і прибирати в квартирі? — попросила вона.
– Звісно, без проблем, але, сподіваюся, ти будеш платити за мій час. Хоча б 2-3 тисячі на місяць — запропонувала я.
– Оскільки у мене немає іншого варіанту, я погоджуюсь, — відповіла вона.
Ми домовились, але було видно, що вона очікувала моєї безкоштовної допомоги. Проте я також мала свою роботу, дитину й чоловіка, і додатковий час на догляд за її мамою був не таким простим завданням, як вона думала.
Коли Мирослава поїхала, я дійсно докладала багато зусиль, щоб допомогти її матері. Я приходила тричі на тиждень, а інколи й частіше, коли була потреба, приносила їй готову їжу, щоб вона не витрачала час на кухні. Коли бабуся була дуже погано, я навіть чергувала вночі. За це Мирослава надсилала мені 50 євро на місяць. Це, звісно, було невелика сума, але я не наважувалась просити більше, бо не знала, скільки їй важко заробляти ці гроші.
Через рік виникла можливість для моєї доньки поїхати вчитися за кордон, але на той момент я не могла собі дозволити таку розкіш. Я вирішила звернутися до Мирослави, бо вона повернулася з Італії, і я подумала, що це прекрасний шанс попросити у неї позичити гроші. Однак подруга, здається, була не в собі, постійно мене ігнорувала та вигадувала різні причини, щоб не зустрітись. Тоді я вирішила зателефонувати їй і попросити:
– Подруго, не знаю, чи ти ображена на мене, але тепер мені потрібно твоє допомога. Позич мені, будь ласка, 10 тисяч гривень, я віддам усе найближчим часом, — звернулась я до неї.
– Що? Як ти смієш просити в мене гроші? Я тобі й так щомісяця надсилала по 50 євро! І якщо б ти була мені справжньою подругою, то погодилась би допомогти безкоштовно, — відповіла вона.
Я була шокована. Тобто я багато робила для її мами, практично безкоштовно, а тепер вона навіть не хоче допомогти мені в складній ситуації. Схоже, я даремно витратила стільки часу і сил. Тепер, якщо Мирослава захоче поїхати до Італії, я їй точно не допоможу. Як ви вважаєте, чи правильно я поступила? Як реагувати на таку ситуацію?