Мене звати Галина Іванівна. Я жінка з досвідом і традиціями, яка все життя намагалася виховати в дітях повагу до наших обрядів і цінностей.
У нашій сім’ї святкування Щедрого вечора – це щось більше, ніж вечеря. Це магія, тепло, і обов’язково 12 страв, які я готую сама, хоч би що там сталося.
Але цього року сталося те, чого боялася найбільше – зламала руку. У погребі, знаєте, завжди повно роботи перед святами. Як не яблука на узвар треба дістати, то буряки для борщу, а тут ще й капуста в діжці. Ну, думаю, піду сама, бо хто ж краще за мене знає, що там і де лежить?
От спускаюся до погреба, беру той ящик із яблуками – важкуватий, але ж нічого, донесу! Та тільки піднялася на сходинку, як ящик вирвався з рук, а за ним і я полетіла вниз. Удар – і одразу відчула, що щось не те.Лікар прямо сказав: “Пані Галино, ніякої кухні місяць!”
І що ж, звісно, покликала на допомогу невістку – Таню. Думаю, вона молода, вправна, та й треба ж їй потроху навчатися, бо хто ж колись мої рецепти візьме до рук, якщо не вона?
– Таню, люба, цього року тобі доведеться взяти на себе кухню, – кажу їй, сидячи з гіпсом на дивані.
– Ой, Галино Іванівно, не хвилюйтеся, все буде на вищому рівні!
Ну, думаю, нічого собі, яка впевнена. Навіть трохи зраділа, бо видно, що дівчина хоче постаратися.
Настав вечір. Таня і мій син Андрій розставляли страви на стіл. Я сиділа поруч і щось підказувала:
– Таню, обов’язково постав узвар ближче до ікон. А вареники – до краю стола, щоб перший голодний гість зміг скуштувати.
А вона все робить, мовчить, але якось занадто тихо. Щось мені здалося дивним, але думаю може, хвилюється.
Коли всі сіли за стіл, я не втрималася:
– Таню, а як же так усе встигла? Вареники такі рівні, як фабричні, і борщ наче з ресторану.
Таня спершу заусміхалася, але тут Андрій, мій син, вирішив втрутитися:
– Мам, Таня дуже старалася, цілий день на кухні стояла!
Щось у цьому “старалася” було підозріле. І знаєте, Бог не може мовчати в таких випадках. Коли невістка пішла на кухню за узваром, я заглянула до пакета, який стояв біля плити.І що я бачу?
Чеки з ресторану “Смаколик” і візитка. Мало не впала зі стільця. Повертається Таня з узваром, а я їй:
– Таню, а ти мені скажи, що то за “Смаколик”?
Вона як зупинилася:
– Е-е… Це… ну… просто хотіла трохи собі полегшити.
– Полегшити?! На Щедрий вечір куплені страви?! Ти це серйозно?
– Але ж я не встигала все зробити сама! – почала виправдовуватися вона.
– Не встигала? Я у свій час із 3 дітьми встигала, а ти з телефоном у руках не можеш кілька вареників зліпити?!
Я була настільки розчарована, що до жодної страви не доторкнулася. І сиділа мовчки весь вечір. Андрій зітхав, Таня косилася на мене, але сказати їм щось більше вже не могла.
На ранок все ж вирішила поговорити з сином:
– Андрію, чого ж таку ліниву дружину собі взяв? На Щедрий вечір куплене їсти – це ж ганьба.
– Мам, може, варто трішки змінити традиції? У Тані свої методи, і, знаєш, вечеря була смачна.
Смачна! Ще й Андрій мене не зрозумів. З того дня вирішила, що більше ніколи не доручатиму святкову кухню невістці. Як тільки гіпс зніму, сама візьмуся до справи. Бо традиції в родині – це святе, а ресторани нехай залишаються для інших зустрічей.