Ми прекрасно з Ігорем знали, яка в діда пенсія, тому після того, як його не стало, ми прийшли говорити зі свекром і свекрухою, про долю тих грошей.
– Яке ви взагалі маєте відношення до дідових грошей?, – почала свекруха. – І якщо вам так стане легше, то за його відкладені кошти ми його в останню путь гідно провели. Ви ж і копійкою не допомогли.
– Але з чого нам допомагати, якщо ми самі не маємо, – сказала я свекрусі, а потім таки не змовчала і витягла “козир” з рукава:
– Тоді віддайте те, що мені по-праву належить. Я, як медсестра, хоч і колишня, діду робила останній місяць процедури. Я і копійки за свої послуги не взяла. То ж, я так нашвидкоруч підрахувала, ви мені винні три тисячі.
— Три тисячі? І тобі не соромно це вимагати? — запитала вона, нахиляючись вперед.
— Так, саме так! Не соромно, бо я це заслужила!, — відповіла я, не зважаючи на її ворожість. — Це компенсація за час і зусилля, які я витратила на догляд за дідусем. Ви самі знаєте, скільки роботи це вимагало.
Свекруха лише зітхнула і відвернулася, явно не бажаючи продовжувати цю дискусію. Я відчула, як серце стискається від розчарування. Можливо, я була занадто настирлива, але ми ж дійсно потребували цих грошей.
Ігор, стоячи поруч, виглядав розгубленим. Його погляд переходив від мене до свекрухи, немов шукаючи підтримки, якої не міг отримати.
— Марусю, може, варто було піти без цього? — тихо запитав він, його голос віддзеркалював невпевненість.
— Ігоре, ми не можемо просто залишити все так, — відповіла я, намагаючись приховати роздратування. — Дідусь залишив ці гроші, і ми маємо право їх забрати собі.
Свекруха нарешті повернулася до мене, її обличчя виражало остаточну відмову.
— Ви не маєте права вимагати наші гроші. Ми теж маємо свої потреби.
Я відчула, як мої емоції виходять з-під контролю. Це було несправедливо. Ми втратили діда, а тепер вони відмовляються поділитися тим, що він накопичив.
— Це не просто ваші гроші, це спадщина діда, — наполягала я. — Він працював все своє життя, щоб ми мали можливість жити гідно.
Свекруха лише змахнула рукою, як би відмахуючись від мого аргументу.
— Спадщина? Ми вже використали більшість його коштів на його прощання і аптеку.
В цей момент Ігор вирішив втрутитися, сподіваючись пом’якшити ситуацію.
— Можливо, ми могли б домовитися про іншу суму, — запропонував він, але його слова зітхнулися порожніми обіцянками.
В один момент свекруха жбурнула на підлогу перед нами три тисячі гривень і закривши двері вийшла на вулицю.
Я опинилася перед вибором: залишити їх або забрати, знаючи, що це лише тимчасове полегшення наших фінансових труднощів.
Повернувшись до Ігоря, я відчула, як між нами знову виникає відстань. Ми обидва були розчаровані, але кожен по-своєму. Я не могла зрозуміти, чому вони так погано відносяться до нас, коли ми лише намагаємося забезпечити наше майбутнє.
Увечері ми сіли разом, щоб обговорити події дня. Тиша між нами була важкою, а атмосфера — напруженою.
— Можливо, ми повинні були піти іншим шляхом, — нарешті сказав Ігор, його голос був тихим і втомленим. — Але я не знаю, що робити далі.
— Ми зробили все, що могли, — відповіла я, відчуваючи сльози на очах. — Але здається, що нічого не змінюється.
Цей конфлікт змусив мене задуматися над тим, чи справді я діяла правильно. Можливо, моя наглість і прагнення до справедливості лише погіршили ситуацію. Ми ж таки молода сім’я, яка намагається вижити в складних умовах.
Чи варто було мені настоювати на своїй правоті, коли ми дійсно потребували допомоги? Чи, можливо, було б краще знайти інший спосіб вирішення цієї проблеми, не ризикуючи розірвати стосунки з родиною? Як би ви діяли на моєму місці? Чи підтримали б ви мене, або ж намагалися знайти компроміс, щоб зберегти мир у сім’ї?