Моя донька Оксана декілька місяців тому вирішила повернутися на роботу. Зять Андрій заробляє не так вже й багато, тому обом потрібний був додатковий дохід. Зрозуміло, що дитячий садок зараз – недосяжна розкіш. Аби потрапити туди, треба або довго чекати, або “вирішувати питання”, як скажуть, а грошей у них на це немає.
Оксана попросила мене няньчити 3-річну онуку Вікторію. Погодилась, бо розумію, як молодим зараз важко. Та є проблема – живуть вони на Сихові у Львові, а я – у Брюховичах. Щодня туди-сюди з пересадками, у тисняві та холоді – це вже неабияке випробування для моїх років.
Одного разу вирішила поговорити з Андрієм.
– Слухай, не хочу здатися нахабною, але, може, мені хоч проїзний купите? Ну та така карточка. Або іноді машиною підвезете?
Відразу скривився, ніби попросила половину його зарплати:
– Проїзний? Ну, мамо, вам що, тяжко раз на день маршруткою проїхатися? Це ж не так дорого.
– Не так дорого? Туди й назад – це щоденні витрати. А думаєш, внучці цукерки, книжечки чи іграшки безкоштовно дістаються? То ж з пенсії гроші витрачаю!
– Мамо, таке враження, що заробляти на нас хочете, – перебив Андрій. – Добре, ось 500 гривень, тільки не бурчіть більше.
Гроші дав, але якось із таким виглядом, ніби з милості. Я подумала, що це тільки тимчасово. Але ситуація стала тільки гіршою.
Того дня, як завжди, зібралась від онуки додому. На зупинці трамвая набігла компанія хлопчаків, хтось штовхнув, і я впала. Було слизько, ще й поруч не було за що вхопитися. Забила ногу, боліло так, що аж сльози виступили. Добре, що чоловіки допомогли підвестися. Сіла на лавку, дістала телефон і подзвонила зятю:
– Андрію, штовхнули в трамваї, дуже забила ногу. Ледь дійшла до лавки. Можеш під’їхати, завезти до травмпункту?
Він довго мовчав, а потім відповів:
– Завезти? Ну, мамо, тільки якщо 250 гривень за бензин дасте.
Тут була ошелешена:
– Які 250 гривень? Навіть рухатись не можу нормально, серйозно?
– А чому ні? Ви ж самі про гроші заговорили. Машина – це розкіш, бензин дорого коштує.
– Андрію, ти жартуєш? У мене тут нога болить, а ти про гроші!
– Мамо, ви ж не під трамвай потрапили чи не під машину. Викличте таксі!
Після цього він кинув слухавку. Викликала таксі, поїхала до лікарні. Там сказали, що у мене вивих, і ногу краще не навантажувати, наклали пов’язку.
На кілька тижнів залишилась вдома – ні гуляти з онукою, ні пересуватися нормально не можу. Ніхто і не поцікавився моїм становищем, за останній тиждень. Лише сусідка приносить продукти і допомагає, коли потрібно.
А донька хіба раз зателефонувала і то – в голосі чула нотки роздратування. Адже їй довелося за свій рахунок брати відпустку, аби з Вікусею сидіти.
Невже я заслуговую на таке ставлення після всього, що для них робила?