– Ти знову була в Івана? – запитала мама, кинувши на мене похмурий погляд.
Тільки-но зайшла додому після поїздки до старшого брата. Ще не встигла зняти пальто, як ці слова застигли в повітрі.
– Була, – відповіла спокійно. – Везла подарунки для Софійки.
– Для Софійки? – мама склала руки на грудях.
– Отже, для рідної племінниці часу нема, а для чужої завжди знайдеш?
– Мамо, ж знаєш, Софійка – рідна. Іван її усиновив, його донька, а значить, і наша.
– Не кажи цього! – різко перебила мама. – Усиновив! Ну і що? Кров’ю вона тобі не рідна. Ти б краще ті гроші, що витрачаєш на них, відклала на щось для себе. Або хоч би на рідню тратилася, а не на це… болотне.
– Болотне? – не повірила своїм вухам. – Як можеш таке говорити? Це дитина, і хочу, щоб їй було добре.
Мама тільки знизала плечима, але її обличчя не змінилося. Здавалося, що ця тема хвилює вже роками. Адже у мого брата та жінки довго не було діток, а потім лікарі поставили страшний діагноз – безпліддя.
Але вони не здавалися та вирішили вдочерити дівчинку Софійку. Хоча мама та інші родичі були категорично проти.
– От краще б Наталі подарунок привезла. Своїй, рідній племінниці. А то все для чужих, все для них!
– Олена тебе, мабуть, причарувала, що заради них готова на все.
– ….А як Наталя з Ігорем? Як твоя племінниця? Чому їм нічого не везеш?
Важко зітхнула. Ці розмови повторюються із завидною регулярністю. Слова мами здавалися мені несправедливими, але сперечатися було марно.
– Ти ж сама знаєш, що ми з Наталею… не дуже ладнаємо.
– Бо ти горда, – відрізала мама. – Треба вміти миритися.
Закусила губу, стримуючи гнів. Хіба це я мала миритися? Наталя давно забула про ту сварку, але я пам’ятаю кожну деталь. Тоді вона назвала Софійку “прийомиш”, а я за неї заступилася і теж так гостро відповіла – натякнула, що Наталя має рота тримати на замку.
– Я не горда, мамо, – відповіла тихо. – Просто не бачу сенсу нав’язуватися тим, кому не потрібна.
– Ой, ну ти як завжди! Ні, аби приємне зробити!…
Коли приїхала до Івана, він, як завжди, тепло мене зустрів:
– Нарешті, сестричко! Заходь, а то вже зачекалися.
Софійка радісно підбігла до мене:
– Тьотя, тьотя! Що привезла?
Олена усміхнулася з порога:
– Як ти, заходь швидше, зараз чай поставлю.
Ці кілька хвилин були для мене, як ковток свіжого повітря. Тут відчувала себе потрібною й бажаною. Жодних докорів, жодних претензій – лише щира радість від нашої зустрічі.
Лиш прикро, що інші родичі не розуміють цього. Та і що в цьому поганого? Іван та Олена подарували дитині любов, безпеку, турботу – вони дали їй родину!